1
Про Жінку з потужної бібліотеки
Вже сказано безліч захоплених слів.
Ми всі компліменти, мов карточки з теки,
Дістанемо, бо ювілей заяснів!
2
Наталю Іванівно! Скільки Вам років?
Якщо по характеру – лиш двадцять п’ять!
Ви стільки зробили упевнених кроків,
Що Часові Вас нізащо не догнать!
3
Розумна й красива, рішуча й смілива,
Морозова йде по житті, як стріла!
І кожна проблема, чи криза, чи злива
Лише загартовує мудрість чола.
4
Допитливість Ваша кордонів не має
І це на посаді директора – gut !
Тому й «Тімірязєвка» гарно встигає
Прогрес осідлати за кілька секунд.
5
Комп’ютери й книги, стежки Інтернету,
Європа сучасна і наш ретро-край…
Ми з Вами разом пізнаємо планету, –
Колись подарований Господом рай…
6
Як важко Левиці боротись в житті
За щастя усіх і своє, особисте,
У натовпі мріяти … на самоті,
Ховаючи серце палке, променисте…
7
Сучасна, мобільна, стрімка, прогресивна.
Ви йдете з епохою в ногу завжди!
Домашня, незнана, чуттєва, родинна,
Як Фауст, гукнете до миті: «Зажди!»
8
Два сина і внук – Ваша гордість законна,
Бо мати й бабуся для них понад все!
Ви – їх Берегиня, Оранта, Мадонна,
Всі факти життєві засвідчують це!
9
Ми зичимо щастя, бо Ви того варті,
Здоров’я, снаги на всі сто з гаком літ,
Бо Ви Чарівницею стали на варті
Казкових воріт у невивчений світ!
10
Не в тім ювілей, щоб хвалили всі дружно,
Ховаючи душі у стоси квіток…
Це – певний рубіж, від якого потужно
Вам бібліо-ковчег вести до зірок!
16.02.10
ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ ХМЕЛЕВСЬКИЙ
Народився 8 квітня 1967 року в м.Тульчин, Вінницької області. Мати привила йому любов до книжки, до художньої літератури. В 1990 році закінчив історичний факультет Одеського державного університету ім. І.Мечнікова, в 2002 році – Одеський регіональний інститут Української академії державного управління при Президентові України. Працював вчителем історії та суспільствознавства в середніх школах Тульчинського району (1990-1994 роки). Одружений. Дружина – вчителька іноземної мови Тульчинської СЗШ № 3. Мають двоє дітей. Державний службовець з 1994 року (відділ молоді та спорту виконкому Тульчинської районної ради, Тульчинський районний центр „Соціальна служба для молоді”, відділ (сектор) з питань внутрішньої політики Тульчинської райдержадміністрації). Літературною діяльністю займається з 11 років, але друкуватися почав у періодичній пресі значно пізніше. Переважно працює у жанрі поезії (філософська, патріотична лірика, гумор). Член районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” з 1995 року. Твори Ю.Хмелевського надруковані в колективних альманахах “Вітрила”(№ 1)(Тульчин, 1996), “Подільська пектораль”(Вінниця, 2002), “17 вересня”(Вінниця, 2002), “Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005), „Сторожові вогні над Божою рікою”(Вінниця, 2007), „Слово про Леонтовича…”(Тульчин, 2007), „Ми в дорогу вийшли на світанні”(Вінниця, 2009), журналі “Вінницький край”(2004, № 1), у Всеукраїнській православній газеті „Наша віра”, в районній та обласних газетах. З січня 1998 року – голова Конгресу української інтелігенції Тульчинщини. З вересня 2003 року – голова Тульчинського районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг”.
Домашня адреса : 23600, м.Тульчин, вул.Кірова, 13, кв.6, тел. моб.тел. 80964853075
Домашня адреса : 23600, м.Тульчин, вул.Кірова, 13, кв.6, тел. моб.тел. 80964853075
Юрій Хмелевський (Тульчин)
Метелики
Звичайні люди ми, у кожного – проблеми,
Своє життя, свій шлях у майбуття.
Ледь-ледь торкнутися занедбаної теми
Я мушу, хоч би гризло каяття.
Звичайні люди ми, проте душа від Бога
Метеликом тріпочеться в думках:
То – радість незбагненна, то – глуха тривога,
То – теплий спокій, то – холодний страх.
Долаємо шляхи, мов дикі білі коні
Назустріч сонцю, грозам і вітрам.
На велетенській вічно-зоряній долоні
Метеликами дано бути нам.
Швидкі, яскраві і тендітні наші крила
До щастя закликають і несуть,
Нагадують прозорі, сонячні вітрила,
Небесний дар, життя земного суть.
Плекаймо ніжно їх, бо ще заради чого
Існуємо у вирі протиріч?
Нема в житті людей нічого більш ясного,
Аніж метелик з Богом віч-на-віч.
Запрошення у казку
Січневої ночі зима - трудівниця
Сніжком притрусила поріг.
Коралами іній на вітах іскриться,
Мов цукор, спадає до ніг.
Від ранку птахи поміж гілок стрибають,
Обтрушують цей серпантин.
Дерева, кущі зачаровано сяють.
Казково убрався Тульчин!
Радіє душа і милуються очі,
Яка неповторна краса!
Дарунок зимовий січневої ночі
Навколо привітно звиса…
Молочного неба перина м’якенька
Завершує диво - пейзаж.
Зима - чарівниця, мов лагідна ненька,
У казку запрошує нас.
Голос у темряві
Є провалля значне поміж всіх поколінь,
Бо живуть вони в різні епохи,
Але падає тінь, дика матінка-лінь,
Щоб затьмарити розум наш трохи.
Десь нечемність блукає у вирі юрби,
Гостра жадоба слави і сили,
Тиха скнарість червивить уперті лоби
І жорстокість копає могили.
Підла зрада зухвало регоче услід,
Ница грубість штовхає у плечі,
Пре назустріч спітнілий нахаба-живіт,
Непідвладний закону, до речі…
Поміж диких страхіть ми живемо весь час,
Аж душа від розпуки німіє.
Бруд гріхів непомітно засмоктує нас
І порядності плесо міліє…
Віковічна, пустельна, жорстока пітьма,
Що серця зачаровує швидко…
Окрім неї, нічого святого нема
У душі? – Як це страшно і гидко!
Бережімо сердечний малиновий дзвін
Від брудної потвори-спокуси.
Час байдужості гине, кінчається він,
Перед правдою зникнути мусить!
Бережім чисте сяйво живої душі,
Неповторності лагідні очі,
Щоб до краплі віддати всі сили свої
Проти зла, проти дикої ночі!
Струмок
Течу струмком я між людей,
Хто схоче – той нап’ється,
Чолом, руками чи грудьми
Торкнеться мого серця.
Коли отримую, бува,
З брудних чобіт образу,
Дзвінка вода – живі слова
Темнішають відразу.
Але дарма! В потоці сліз
Прозорішає слово
І знов струмок снагу поніс,
Всміхнувшись загадково…
Вавилон
Хтось заходить у храм знічев’я,
Хтось – молитися і просить.
Світ вагітний гріхом, мов черево,
Що здригається і болить…
Чи народиться диво прозріння,
Чи поглине все морок буття?
Нетерпіння моє, нетерпіння –
Грішне словом, самотнє дитя…
Кожен має у закутку бога,
Тільки різні боги у нас:
Золоті, шкіряні, мармурові,
А суддею над ними є час…
Хтось будує драбину до неба,
Хтось пірнає на саме дно.
Що нам треба і що не треба,
Ми не знаємо всеодно.
Вавилонськеє стовпотворіння,
На стежинах – густа імла
І життя, мов страшне видіння
Із уламків дзеркального скла.
Народження вірша
Вечір. Втома. І обличчя
В дзеркалі мовчить.
Випадково гляну в вічі
Сам собі на мить:
Все набридло, мудрий блазню,
Марнота марнот…
Відшукаю тиху лазню
Для фальшивих нот.
Перемию грізні думи,
Зникне бруд отрут,
Залунають рими-сурми
Під ребром – ось тут.
Може, трохи легше стане?
Дзеркало мовчить.
Серце мліє, серце в’яне,
Думка верхи мчить.
На Великдень
Пасхальний дзвін…
Лунає він
Мелодією миру,
Дарує всім,
Хто серцем з ним,
Любов, надію, віру.
До джерела
Снаги, добра
Не забувай доріжки,
Щоб я і ти
Від суєти
Перепочили трішки.
Великий день
Співа пісень.
Прийшла пора весняна.
Милує зір
Із давніх пір
Нам пасочка рум’яна.
Воскресне край,
Неначе рай,
Христовою любов’ю.
Згадаймо всі,
Що на землі
Ми викуплені кров’ю!
Пасхальний дзвін…
Лунає він
Мелодією миру.
Христос воскрес!
Христос воскрес! –
Вітаємося щиро.
Між небом і землею
Між небом і землею
Живемо цілий вік
І долею своєю
Всяк скаржитися звик.
„Ну, як життя?” – „Погано!”
„Як справи?” – „Не питай!”
У собі надто рано
Зневірились украй!
Поглянь уважно в сує
На дерево в садку:
Воно плоди дарує,
А не печаль гірку!
Гілками прагне неба,
Корінням – у землі.
Ось так нам жити треба,
Забувши думи злі,
Єднатися зі світом
І тілом, і душею,
Цвісти казковим цвітом
Між небом і землею.
Балада про чорних сестер
Похмурого дня у похмурій країні
Зустрілись похмурі сусіди,
Дістали відточені жала зміїні,
Готуючи мешканцям біди.
То Заздрість і Ненависть містом блукали
І сіяли в душах негоду,
Брехали, лякали, мов дикі шакали,
Зустрічних від роду до роду.
Сестри дві близнючки облесливим словом
Втиралися чорно у вічі,
Даруючи людям похмурі обнови
В липкому багні-протиріччі.
І всі піддалися, мов немічні діти,
Приблудам підступним, отруйним,
З людського нещастя почали радіти
І злом упиватися згубним…
О, горе нам, бо зустрічаємо радо
Дві постаті чорні в дорозі,
Впускаємо в душу, як гусінь до саду,
І сохнемо в лютій знемозі.
Людина, мов карлик, з такою „ріднею”
Дрібнішає серцем щоранку,
Відсиджує марно за муром-брехнею
Нікчемне життя до останку…
Зважаймо на чорних сестер, мої друзі,
То наша спокуса й розплата.
Вже час повідомити в рідній окрузі:
Ця пара – persona non grata!
Сонети магічних спокус
(цикл)
І
Безсмертя прагнуть люди:
Працюють інститути,
Шукають зілля всюди,
Майбутнє щоб здобути…
Навіщо витрачати
Стократ даремно сили?
Сім’я – найкращі чати
Від привиду могили!
Майбутнє – в наших дітях,
В допитливих очицях,
Що линуть крізь століття
На генетичних птицях…
Безсмертна є людина,
У кого є дитина!
ІІ
Багатства прагнуть люди,
В раю земному жити,
У розкоші тонути,
А душу – погубити.
Достатньо, пробі, досить
Кривавого металу,
Що увзаємно просить:
Віддай все на поталу!
Душа – дарунок Божий,
Багатство незліченне…
Розумний, хто примножить
Святилище учене.
Загублена душа
Не варта і гроша!
ІІІ
До влади прагнуть люди,
Брехливі сіють чари
І розправляють груди
Столикі яничари,
Сторукі бонапарти,
Пророки стоязикі,
Щоб нас програти в карти
За принципи великі…
Найбільша влада в світі, –
Це воля над собою,
Порвати грішні сіті,
З собою стать до бою!
Як блисне перемога, –
Зникає геть тривога!
IV
Любові прагнуть люди
Занадто однобоко…
Рекламні пишні груди
З екрану б’ють у око:
Панує лиховісна,
Розбещена подоба,
Невситна і гульвісна
Агресія-жадоба…
Кохання – то дарунок,
Пожертва і служіння,
Солодкодухий трунок,
Весни живоцвітіння…
Той щастя не руйнує,
Котрий любов – дарує!
*
На що марнується життя?
Мій Боже, задум незбагненний,
Як меч Дамокловий, огненний,
На камінь сушить почуття…
Чи це випробування сил,
Чи застережлива покара?
Уми скувала темна хмара
З народження і до могил.
Якщо спочатку було Слово –
Найдосконаліше з речей,
То де ж воно серед ночей
Століття нашого сліпого?!
Якщо те слово було – Бог,
Чому Отця ми відреклися
І вигнанцями подалися
У царство горя і тривог?
Не бачу радості, не бачу,
Світ пізнаючи день при дні,
Скорбота висохла в мені,
Не плачу в розпачі, не плачу…
Чи зможу в спокої жить я,
Коли навколо все волає
І відповіді геть немає,
На що марнується життя?
Перекотиполе
(балада-легенда)
Присвячується Гульчаку Я.К., який
розповів мені цю дивовижну історію
Були часи кривавої наруги,
Палахкотіла ненависть сповна.
Брат брата рвав безжалісно за груди,
Серця труїла гадина-війна.
В степу, де тільки вітер є і небо,
Зійшлися двоє в герці до кінця.
Хоч рідні, а чогось таки їм треба:
Аж піт струмить напружено з лиця!
Пізнав спритніший радість перемоги,
Завдав удару блискавично так,
Що впав суперник, ледь живий, під ноги –
Ще зовсім недосвідчений юнак…
Спинись, рука, не будь сталевим звіром,
Благає милосердя рідний брат!
Не чує, б’є направо і наліво,
Гріха і болі збільшивши стократ…
Кущ перекотиполя мандрівного
Схопивши відчайдушно у борні,
Поранений до нього мовив кволо:
„Будь свідком ти у вічності мені!
У брата я життя благав, не смерті,
Але отримав гострого ножа…”
Востаннє глянув у зіниці вперті
І в травах загубилася душа…
Помчало в поле перекотиполе,
В степу за вмерлим вітер затужив.
Роки в минулім залишили горе,
Вцілілий брат щасливо вік прожив.
Але одного разу, у дорозі,
Коли відпочивала вся сім’я,
Дід перекотиполе у тривозі
Помітив, ніби братове ім’я!
Щось сталось і мовчун своїй дружині
Все розповів про той далекий гріх…
Запала тиша у автомашині,
Завмер такий дзвінкий дитячий сміх.
Як громом, всіх уразило признання,
Упало на родину, наче сніг…
Почулось тихе жінчине ридання
І шепіт: „Боже, Боже! Як ти міг?!”
Обличчя затулив старий руками,
Бо під ногами захитався світ,
А вітер запитав сердегу прямо:
„Ну, як ти міг мовчати стільки літ?!”
„Semper tiro”
(І.Франко)
*
Я – школяр. Життя всьому навчить!
Неспокійне і таке кумедне,
Серце скам’яніло і мовчить…
Доля манівцями знов поверне…
Учень я, бо вчитися не гріх.
Гріх – себе вважати досконалим.
Пересуди і глумливий сміх
Неукам слугують ідеалом.
Хай гірке оте моє вчення –
Ним я душу ніжну загартую…
Між людей я віл, а не свиня
І нікому ями не готую!
Нам суддею буде тільки час,
Все лихе забудеться, зітреться…
Ще поверне розум наш до нас
І, німий від сорому, озветься!
Найсумніша драма
Припали квіти до землі,
Бо вітровій хита дерева…
В житті, великі чи малі,
Ми теж залежні є від Неба!
Однак, тривогу чималу
Дарує найсумніша драма,
Коли вклоняємося злу,
Коли залежні ми від хама.
*
Прощай, двадцятий вік!
Терновий твій вінець
Хай людство вже скидає…
Наступний є відлік.
Початок, чи кінець?
Про це ніхто не знає…
Революційний вік,
Людьми ти колотив
Занадто енергійно:
Страждати нас прирік,
Титанами зростив
Із праху ненадійно…
На глиняних ногах
Крокуємо у такт
Сумнівному прогресу…
Чому ж панує страх?
Фінал це, чи антракт,
Сповитий ланцем стресу?
Крізь тернії – до зір?
А за плечима – що?
Пустеля безголоса…
В майбутнє вір, не вір,
А біль ще не пройшов,
А доля – гола й боса…
Чи упізнає світ
Його ж таки Творець?
Руйнація триває…
Прощай, двадцятий вік,
Терновий твій вінець
Хай людство вже скидає!
*
Крізь млявий сон віків
Поети словом плачуть…
Що розпинали їх,
Вони це все пробачать!
Що так боліло їх,
Ніхто й не розгадає…
Все душить дурня сміх,
Коли сонет лунає!
У домовині літ
Душа німотна в’яне…
Чи стане кращим світ,
Як ліриків не стане?
*
Є поети нудні, як мухи.
Є поети, яких не слухав.
Є поети, які вже далеко…
Різні на світі є поети!
Сам не знаю, чи в цій когорті?
(Всі ж бо вони – поважні, горді…)
Щось там пишу і римую здавна…
Муза моя – некапризна дама!
Вам не цікаво? Це – не проблема:
Інша знайдеться сторінка, тема…
Мрію, щоб слово крізь будні та хащі
Світ малювало на крапельку кращим!
*
Присадкуватий і незграбний світ
Тримає душу міцно у лещатах,
Щомиті вимагає в неї звіт
Про всі потреби і про всі затрати…
А ти не вір, що це і є життя,
А ти відчуй, як крила тиснуть плечі.
Душа ж бо не примара й не сміття,
Літати подарована, до речі!
І хай зникає непомітно грань
Між тим, що є і витвором уяви,
Між світом запланованих страждань
І творчим злетом під прицілом слави.
*
У лютневій імлі ледь біліють сніги.
Фіолетовий вечір добився.
У полоні зими, у полоні снаги,
Як бурулька, цей вірш народився.
Трохи сліз, трохи слів на пекучий мороз –
Утворилась фігурка тендітна,
Що темніє, як ніч, від зимових погроз,
А від сонечка – зблисне привітно!
Між людей, між думок заблукають слова,
Уколовшись об вічну ялину…
Від гарячих сердець віршик знов ожива,
Щоб зігріти взаємно людину.
У лютневій імлі ледь біліють сніги.
Фіолетовий вечір добився.
У полоні зими, у полоні снаги,
Як бурулька, цей вірш народився!
*
Зимові акварелі небесної палітри
Поважно розгортають вагоме полотно…
І спогади про літо, мов гамірливі діти,
Стихають, опадають у пам’яті на дно.
Похмурою юрбою кочують сірі хмари.
Їх вітер підганяє, мов дикий конвоїр…
Ось так поміж народом з ментальністю отари
Володарі лукаві панують з давніх пір.
Здається, їхній кривді нема кінця і краю.
Здається, що зима ця триватиме віки…
Але весна всміхнеться і сонечком засяє
На вишиті квітками зелені рушники.
*
Можна писати про все,
Можна писати про дещо.
Краще чи гірше … Невже
Більшого не завершить?
Доля твій шлях пряде,
Задуми-тіні ширяють…
Де ж те осяяння, де,
Що лише обрані мають?
Книги і стіни мовчать,
Як і дерева зимові.
Рими птахами ячать
Сумішшю болі й любові.
Час подарує тріумф
Тим, хто чекати береться
З’яви окрилених дум
З стукоту щирого серця.
*
І кари Божої не треба,
І долі кращої нема.
Щодня – це сумовите небо.
Зима.
*
На свіжий сніг і морозець прибіг,
Та ще й такий, що дух перехопило…
Ніхто про це і мріяти не міг,
Аж тут яка прийшла арктична сила!
Із Півночі нам подарунок цей
Лоскоче ніздрі і хапа за вуха.
Побільшало закутаних людей,
Пощезли бруд, моква, нудьга, задуха…
Намріялось: ось так щоб поміж нас
Пропали хитродуми зловорожі
Не на сезон, не на миттєвий час, –
На корені, щоб душі не тривожить!
Заклякло б все у безпробудні сни:
Жадоба крові, золота, кар’єри…
О, зимо люта, зло людське замкни
У пекло Данте Аліг’єрі!
*
Діждись, діждись тієї миті,
Коли сполохані думки,
Як діти, римами сповиті,
В стрункі шикуються рядки!
Це – не розвага для амбіцій,
Не марнославства спориші…
У будь-якому часі й віці –
Це порятунок для душі.
Метелики
Звичайні люди ми, у кожного – проблеми,
Своє життя, свій шлях у майбуття.
Ледь-ледь торкнутися занедбаної теми
Я мушу, хоч би гризло каяття.
Звичайні люди ми, проте душа від Бога
Метеликом тріпочеться в думках:
То – радість незбагненна, то – глуха тривога,
То – теплий спокій, то – холодний страх.
Долаємо шляхи, мов дикі білі коні
Назустріч сонцю, грозам і вітрам.
На велетенській вічно-зоряній долоні
Метеликами дано бути нам.
Швидкі, яскраві і тендітні наші крила
До щастя закликають і несуть,
Нагадують прозорі, сонячні вітрила,
Небесний дар, життя земного суть.
Плекаймо ніжно їх, бо ще заради чого
Існуємо у вирі протиріч?
Нема в житті людей нічого більш ясного,
Аніж метелик з Богом віч-на-віч.
Запрошення у казку
Січневої ночі зима - трудівниця
Сніжком притрусила поріг.
Коралами іній на вітах іскриться,
Мов цукор, спадає до ніг.
Від ранку птахи поміж гілок стрибають,
Обтрушують цей серпантин.
Дерева, кущі зачаровано сяють.
Казково убрався Тульчин!
Радіє душа і милуються очі,
Яка неповторна краса!
Дарунок зимовий січневої ночі
Навколо привітно звиса…
Молочного неба перина м’якенька
Завершує диво - пейзаж.
Зима - чарівниця, мов лагідна ненька,
У казку запрошує нас.
Голос у темряві
Є провалля значне поміж всіх поколінь,
Бо живуть вони в різні епохи,
Але падає тінь, дика матінка-лінь,
Щоб затьмарити розум наш трохи.
Десь нечемність блукає у вирі юрби,
Гостра жадоба слави і сили,
Тиха скнарість червивить уперті лоби
І жорстокість копає могили.
Підла зрада зухвало регоче услід,
Ница грубість штовхає у плечі,
Пре назустріч спітнілий нахаба-живіт,
Непідвладний закону, до речі…
Поміж диких страхіть ми живемо весь час,
Аж душа від розпуки німіє.
Бруд гріхів непомітно засмоктує нас
І порядності плесо міліє…
Віковічна, пустельна, жорстока пітьма,
Що серця зачаровує швидко…
Окрім неї, нічого святого нема
У душі? – Як це страшно і гидко!
Бережімо сердечний малиновий дзвін
Від брудної потвори-спокуси.
Час байдужості гине, кінчається він,
Перед правдою зникнути мусить!
Бережім чисте сяйво живої душі,
Неповторності лагідні очі,
Щоб до краплі віддати всі сили свої
Проти зла, проти дикої ночі!
Струмок
Течу струмком я між людей,
Хто схоче – той нап’ється,
Чолом, руками чи грудьми
Торкнеться мого серця.
Коли отримую, бува,
З брудних чобіт образу,
Дзвінка вода – живі слова
Темнішають відразу.
Але дарма! В потоці сліз
Прозорішає слово
І знов струмок снагу поніс,
Всміхнувшись загадково…
Вавилон
Хтось заходить у храм знічев’я,
Хтось – молитися і просить.
Світ вагітний гріхом, мов черево,
Що здригається і болить…
Чи народиться диво прозріння,
Чи поглине все морок буття?
Нетерпіння моє, нетерпіння –
Грішне словом, самотнє дитя…
Кожен має у закутку бога,
Тільки різні боги у нас:
Золоті, шкіряні, мармурові,
А суддею над ними є час…
Хтось будує драбину до неба,
Хтось пірнає на саме дно.
Що нам треба і що не треба,
Ми не знаємо всеодно.
Вавилонськеє стовпотворіння,
На стежинах – густа імла
І життя, мов страшне видіння
Із уламків дзеркального скла.
Народження вірша
Вечір. Втома. І обличчя
В дзеркалі мовчить.
Випадково гляну в вічі
Сам собі на мить:
Все набридло, мудрий блазню,
Марнота марнот…
Відшукаю тиху лазню
Для фальшивих нот.
Перемию грізні думи,
Зникне бруд отрут,
Залунають рими-сурми
Під ребром – ось тут.
Може, трохи легше стане?
Дзеркало мовчить.
Серце мліє, серце в’яне,
Думка верхи мчить.
На Великдень
Пасхальний дзвін…
Лунає він
Мелодією миру,
Дарує всім,
Хто серцем з ним,
Любов, надію, віру.
До джерела
Снаги, добра
Не забувай доріжки,
Щоб я і ти
Від суєти
Перепочили трішки.
Великий день
Співа пісень.
Прийшла пора весняна.
Милує зір
Із давніх пір
Нам пасочка рум’яна.
Воскресне край,
Неначе рай,
Христовою любов’ю.
Згадаймо всі,
Що на землі
Ми викуплені кров’ю!
Пасхальний дзвін…
Лунає він
Мелодією миру.
Христос воскрес!
Христос воскрес! –
Вітаємося щиро.
Між небом і землею
Між небом і землею
Живемо цілий вік
І долею своєю
Всяк скаржитися звик.
„Ну, як життя?” – „Погано!”
„Як справи?” – „Не питай!”
У собі надто рано
Зневірились украй!
Поглянь уважно в сує
На дерево в садку:
Воно плоди дарує,
А не печаль гірку!
Гілками прагне неба,
Корінням – у землі.
Ось так нам жити треба,
Забувши думи злі,
Єднатися зі світом
І тілом, і душею,
Цвісти казковим цвітом
Між небом і землею.
Балада про чорних сестер
Похмурого дня у похмурій країні
Зустрілись похмурі сусіди,
Дістали відточені жала зміїні,
Готуючи мешканцям біди.
То Заздрість і Ненависть містом блукали
І сіяли в душах негоду,
Брехали, лякали, мов дикі шакали,
Зустрічних від роду до роду.
Сестри дві близнючки облесливим словом
Втиралися чорно у вічі,
Даруючи людям похмурі обнови
В липкому багні-протиріччі.
І всі піддалися, мов немічні діти,
Приблудам підступним, отруйним,
З людського нещастя почали радіти
І злом упиватися згубним…
О, горе нам, бо зустрічаємо радо
Дві постаті чорні в дорозі,
Впускаємо в душу, як гусінь до саду,
І сохнемо в лютій знемозі.
Людина, мов карлик, з такою „ріднею”
Дрібнішає серцем щоранку,
Відсиджує марно за муром-брехнею
Нікчемне життя до останку…
Зважаймо на чорних сестер, мої друзі,
То наша спокуса й розплата.
Вже час повідомити в рідній окрузі:
Ця пара – persona non grata!
Сонети магічних спокус
(цикл)
І
Безсмертя прагнуть люди:
Працюють інститути,
Шукають зілля всюди,
Майбутнє щоб здобути…
Навіщо витрачати
Стократ даремно сили?
Сім’я – найкращі чати
Від привиду могили!
Майбутнє – в наших дітях,
В допитливих очицях,
Що линуть крізь століття
На генетичних птицях…
Безсмертна є людина,
У кого є дитина!
ІІ
Багатства прагнуть люди,
В раю земному жити,
У розкоші тонути,
А душу – погубити.
Достатньо, пробі, досить
Кривавого металу,
Що увзаємно просить:
Віддай все на поталу!
Душа – дарунок Божий,
Багатство незліченне…
Розумний, хто примножить
Святилище учене.
Загублена душа
Не варта і гроша!
ІІІ
До влади прагнуть люди,
Брехливі сіють чари
І розправляють груди
Столикі яничари,
Сторукі бонапарти,
Пророки стоязикі,
Щоб нас програти в карти
За принципи великі…
Найбільша влада в світі, –
Це воля над собою,
Порвати грішні сіті,
З собою стать до бою!
Як блисне перемога, –
Зникає геть тривога!
IV
Любові прагнуть люди
Занадто однобоко…
Рекламні пишні груди
З екрану б’ють у око:
Панує лиховісна,
Розбещена подоба,
Невситна і гульвісна
Агресія-жадоба…
Кохання – то дарунок,
Пожертва і служіння,
Солодкодухий трунок,
Весни живоцвітіння…
Той щастя не руйнує,
Котрий любов – дарує!
*
На що марнується життя?
Мій Боже, задум незбагненний,
Як меч Дамокловий, огненний,
На камінь сушить почуття…
Чи це випробування сил,
Чи застережлива покара?
Уми скувала темна хмара
З народження і до могил.
Якщо спочатку було Слово –
Найдосконаліше з речей,
То де ж воно серед ночей
Століття нашого сліпого?!
Якщо те слово було – Бог,
Чому Отця ми відреклися
І вигнанцями подалися
У царство горя і тривог?
Не бачу радості, не бачу,
Світ пізнаючи день при дні,
Скорбота висохла в мені,
Не плачу в розпачі, не плачу…
Чи зможу в спокої жить я,
Коли навколо все волає
І відповіді геть немає,
На що марнується життя?
Перекотиполе
(балада-легенда)
Присвячується Гульчаку Я.К., який
розповів мені цю дивовижну історію
Були часи кривавої наруги,
Палахкотіла ненависть сповна.
Брат брата рвав безжалісно за груди,
Серця труїла гадина-війна.
В степу, де тільки вітер є і небо,
Зійшлися двоє в герці до кінця.
Хоч рідні, а чогось таки їм треба:
Аж піт струмить напружено з лиця!
Пізнав спритніший радість перемоги,
Завдав удару блискавично так,
Що впав суперник, ледь живий, під ноги –
Ще зовсім недосвідчений юнак…
Спинись, рука, не будь сталевим звіром,
Благає милосердя рідний брат!
Не чує, б’є направо і наліво,
Гріха і болі збільшивши стократ…
Кущ перекотиполя мандрівного
Схопивши відчайдушно у борні,
Поранений до нього мовив кволо:
„Будь свідком ти у вічності мені!
У брата я життя благав, не смерті,
Але отримав гострого ножа…”
Востаннє глянув у зіниці вперті
І в травах загубилася душа…
Помчало в поле перекотиполе,
В степу за вмерлим вітер затужив.
Роки в минулім залишили горе,
Вцілілий брат щасливо вік прожив.
Але одного разу, у дорозі,
Коли відпочивала вся сім’я,
Дід перекотиполе у тривозі
Помітив, ніби братове ім’я!
Щось сталось і мовчун своїй дружині
Все розповів про той далекий гріх…
Запала тиша у автомашині,
Завмер такий дзвінкий дитячий сміх.
Як громом, всіх уразило признання,
Упало на родину, наче сніг…
Почулось тихе жінчине ридання
І шепіт: „Боже, Боже! Як ти міг?!”
Обличчя затулив старий руками,
Бо під ногами захитався світ,
А вітер запитав сердегу прямо:
„Ну, як ти міг мовчати стільки літ?!”
„Semper tiro”
(І.Франко)
*
Я – школяр. Життя всьому навчить!
Неспокійне і таке кумедне,
Серце скам’яніло і мовчить…
Доля манівцями знов поверне…
Учень я, бо вчитися не гріх.
Гріх – себе вважати досконалим.
Пересуди і глумливий сміх
Неукам слугують ідеалом.
Хай гірке оте моє вчення –
Ним я душу ніжну загартую…
Між людей я віл, а не свиня
І нікому ями не готую!
Нам суддею буде тільки час,
Все лихе забудеться, зітреться…
Ще поверне розум наш до нас
І, німий від сорому, озветься!
Найсумніша драма
Припали квіти до землі,
Бо вітровій хита дерева…
В житті, великі чи малі,
Ми теж залежні є від Неба!
Однак, тривогу чималу
Дарує найсумніша драма,
Коли вклоняємося злу,
Коли залежні ми від хама.
*
Прощай, двадцятий вік!
Терновий твій вінець
Хай людство вже скидає…
Наступний є відлік.
Початок, чи кінець?
Про це ніхто не знає…
Революційний вік,
Людьми ти колотив
Занадто енергійно:
Страждати нас прирік,
Титанами зростив
Із праху ненадійно…
На глиняних ногах
Крокуємо у такт
Сумнівному прогресу…
Чому ж панує страх?
Фінал це, чи антракт,
Сповитий ланцем стресу?
Крізь тернії – до зір?
А за плечима – що?
Пустеля безголоса…
В майбутнє вір, не вір,
А біль ще не пройшов,
А доля – гола й боса…
Чи упізнає світ
Його ж таки Творець?
Руйнація триває…
Прощай, двадцятий вік,
Терновий твій вінець
Хай людство вже скидає!
*
Крізь млявий сон віків
Поети словом плачуть…
Що розпинали їх,
Вони це все пробачать!
Що так боліло їх,
Ніхто й не розгадає…
Все душить дурня сміх,
Коли сонет лунає!
У домовині літ
Душа німотна в’яне…
Чи стане кращим світ,
Як ліриків не стане?
*
Є поети нудні, як мухи.
Є поети, яких не слухав.
Є поети, які вже далеко…
Різні на світі є поети!
Сам не знаю, чи в цій когорті?
(Всі ж бо вони – поважні, горді…)
Щось там пишу і римую здавна…
Муза моя – некапризна дама!
Вам не цікаво? Це – не проблема:
Інша знайдеться сторінка, тема…
Мрію, щоб слово крізь будні та хащі
Світ малювало на крапельку кращим!
*
Присадкуватий і незграбний світ
Тримає душу міцно у лещатах,
Щомиті вимагає в неї звіт
Про всі потреби і про всі затрати…
А ти не вір, що це і є життя,
А ти відчуй, як крила тиснуть плечі.
Душа ж бо не примара й не сміття,
Літати подарована, до речі!
І хай зникає непомітно грань
Між тим, що є і витвором уяви,
Між світом запланованих страждань
І творчим злетом під прицілом слави.
*
У лютневій імлі ледь біліють сніги.
Фіолетовий вечір добився.
У полоні зими, у полоні снаги,
Як бурулька, цей вірш народився.
Трохи сліз, трохи слів на пекучий мороз –
Утворилась фігурка тендітна,
Що темніє, як ніч, від зимових погроз,
А від сонечка – зблисне привітно!
Між людей, між думок заблукають слова,
Уколовшись об вічну ялину…
Від гарячих сердець віршик знов ожива,
Щоб зігріти взаємно людину.
У лютневій імлі ледь біліють сніги.
Фіолетовий вечір добився.
У полоні зими, у полоні снаги,
Як бурулька, цей вірш народився!
*
Зимові акварелі небесної палітри
Поважно розгортають вагоме полотно…
І спогади про літо, мов гамірливі діти,
Стихають, опадають у пам’яті на дно.
Похмурою юрбою кочують сірі хмари.
Їх вітер підганяє, мов дикий конвоїр…
Ось так поміж народом з ментальністю отари
Володарі лукаві панують з давніх пір.
Здається, їхній кривді нема кінця і краю.
Здається, що зима ця триватиме віки…
Але весна всміхнеться і сонечком засяє
На вишиті квітками зелені рушники.
*
Можна писати про все,
Можна писати про дещо.
Краще чи гірше … Невже
Більшого не завершить?
Доля твій шлях пряде,
Задуми-тіні ширяють…
Де ж те осяяння, де,
Що лише обрані мають?
Книги і стіни мовчать,
Як і дерева зимові.
Рими птахами ячать
Сумішшю болі й любові.
Час подарує тріумф
Тим, хто чекати береться
З’яви окрилених дум
З стукоту щирого серця.
*
І кари Божої не треба,
І долі кращої нема.
Щодня – це сумовите небо.
Зима.
*
На свіжий сніг і морозець прибіг,
Та ще й такий, що дух перехопило…
Ніхто про це і мріяти не міг,
Аж тут яка прийшла арктична сила!
Із Півночі нам подарунок цей
Лоскоче ніздрі і хапа за вуха.
Побільшало закутаних людей,
Пощезли бруд, моква, нудьга, задуха…
Намріялось: ось так щоб поміж нас
Пропали хитродуми зловорожі
Не на сезон, не на миттєвий час, –
На корені, щоб душі не тривожить!
Заклякло б все у безпробудні сни:
Жадоба крові, золота, кар’єри…
О, зимо люта, зло людське замкни
У пекло Данте Аліг’єрі!
*
Діждись, діждись тієї миті,
Коли сполохані думки,
Як діти, римами сповиті,
В стрункі шикуються рядки!
Це – не розвага для амбіцій,
Не марнославства спориші…
У будь-якому часі й віці –
Це порятунок для душі.
Підписатися на:
Дописи (Atom)